Бор утворює просту речовину бор — B.

Бор
(суміш алотропних форм)

ІСТОРІЯ ВІДКРИТТЯ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ.

Природні сполуки бору, головним чином нечиста бура (натрієва сіль тетраборної кислоти Na₂B₄O₇·10Н₂О), яка застосовувалася в ювелірній справі, відомі з раннього середньовіччя. Відомо, що ще в 800-х роках нашої ери цю білу кристалічну речовину застосовували як плавень — для пайки металів, особливо золота та срібла, та для додання легкоплавкості глазурі і склу. Під назвами тінкал, тінкар або аттінкар (Tinkal, Tinkar, Attinkar) бура ввозилася в Європу з Тибету, вона вживалася для пайки металів, особливо золота і срібла. В Європі тінкал називався частіше боракс (Воrax) від арабського слова «борак» (араб. بورق‎‎) і перської — «борах» (перс. بوره‎). Іноді боракс, або борак, позначав різні речовини, наприклад соду (натрон). Руланд (1612) називає боракс хрізоколою — смолою, здатної "склеювати" золото і срібло. Лемері (1698) теж називає боракс "клеєм золота" (Auricolla, Chrisocolla, Gluten auri). Іноді боракс позначав щось на кшталт "вуздечки золота" (capistrum auri). В Александрійській елліністичній та візантійській хімічній літературі борах і борахон, а також в арабській (борак) позначали взагалі луг, наприклад bauraq arman (вірменський борак), або соду. Пізніше так стали називати буру.

Нікола Лемері
(1645–1715)

У 1702 р. Гомберг, прожарюючи буру з залізним купоросом, отримав "сіль" (борну кислоту), яку стали називати "заспокійливою сіллю Гомберга" (Sal sedativum Hombergii); ця сіль знайшла широке застосування в медицині. У 1747 р. Барон синтезував буру з "заспокійливої солі" і натрону (соди). Однак склад бури і "солі" залишався невідомим до початку XIX ст. В "Хімічної номенклатурі" 1787 р. фігурує назва horacique асid (борна кислота). А. Л. Лавуазьє в "Таблиці простих тіл" наводить назву radical boracique. Склад бури та борної кислоти залишався невідомим до початку XIX століття.

Антуан Лоран Лавуазьє
(1743 – 1794)

Відкриття хімічного елементу з атомним номером 5 відбулося у 1808 році. А саме коли двоє відомих французьких хіміки Л. Ж. Гей-Люссак та Л. Тенар проводячи досліди над борною кислотою, «відняли» в неї воду і отриманий ангідрид B₂O₃ прожарили в мідній трубці з металевим калієм, який незадовго перед цим був відкритий англійцем Деві Гемфрі, котрий незалежно від них, з запізненням на 9 місяців, електролізом розплавленого борного ангідриду також відкрив бор.

Луї Жак Тенар (1777—1857)

Жозеф-Луї Гей-Люссак (1778—1850)

Гемфрі Деві (1778—1829)

ВІДЕО: Дослід Л. Ж. Гей-Люссака та Л. Тенара з отриманням бору

Переглянути відео

Продукт, який вони отримали важко було назвати елементарним бором, так як вміст бору був всього 60-70% (пов'язано це в через велике споріднення бору до різних хімічних елементів, в першу чергу з киснем). Це доводив Анрі Муассан — видатний французький хімік другої половини XIX століття, котрий в 1892 році запропонував магнієтермічний спосіб отримання бору за реакцією:

Фердинанд Фредерік Анрі Муассан
(1852–1907)

Коричневий порошок, що залишався після видалення окису магнію, Муассан вважав елементарним бором. Але згодом виявилося, що і цей бор — далеко не елементарний (бору в ньому не більше 90%). І тому німецький вчений-металург В. Кроль пробував вдосконалити спосіб Муассана, але й він не зміг підняти чистоту кінцевого продукту вище ніж до 93...94%.

Крім усього іншого, бор попсував нерви багатьом видатним хімікам. Так у 1858 році Фрідріх Велер і А. Е. Сент-Клер Девіль встановили, що цей елемент існує у двох модифікаціях: кристалічній — алмазоподібній та аморфній — схожій на графіт. Ці положення швидко стали загальновизнаними та увійшли в монографії та підручники. Але в 1876 році німецький хімік В. Гампе опублікував статтю, в якій стверджував, ніби алмазоподібний бор, отриманий тим же методом, що і у Велера та Сент-Клер Девіля, не є елементарним бором, а є боридом алюмінію складу AlB₁₂. А ще через сім років та ж доля спіткала графітоподібний бор, формулу котрого (В₄₈С₂Аl) встановив француз К. Жолі.

Фрідріх Велер (1800–1882)

Анрі Етьєн Сент-Клер Девіль (1818–1881)

Результати робіт Гампе і Жолі, природно, викликали сумніви колег. І справа була не тільки в авторитеті Велера та Сент-Клер Девіля — видатних вчених та відмінних експериментаторів, а і втому що формули, отримані Гампе та Жолі, за загальновизнаними поняттями просто «не лізли в жодні ворота» (якщо воротами вважати класичні теорії валентності і хімічного зв'язку).

Однак у 1908 році американський дослідник Єзекіїль Вайнтрауб підтвердив «дивну» формулу кристалічного бору — AlB₁₂, а наступного (1909) року, відновивши бор хлорид воднем на електричній дузі, першим отримав бор 99%-ї чистоти.

Єзекіїль Вайнтрауб
(1874–?)

Назва хімічного елементу з атомним номером 5 походить від арабського слова «борак» (араб. بورق) та/або перського — «борах» (перс.بوره‎), які використовувалися для позначення бури, та відповідно за якими в 1808 році, після отримання елементу, французькі хіміки Л. Ж. Гей-Люссак та Л. Тенар запропонували назву «бор» (Воге), а англієць Г. Деві — «борацій» (Boracium), котра згодом у англійців була скорочена до «борон» (Boron) та збереглася в англійській мові і по тепер.

ПОШИРЕННЯ У ПРИРОДІ.

Середній вміст бору в земній корі 4 г/т. У промислових родовищах всього світу вміст бору оцінюється в 10 млн. тонн. Незважаючи на це, відомо близько 100 власних мінералів бору; в «чужих» мінералах він майже не зустрічається. Це пояснюється насамперед тим, що у комплексних аніонів бору (а саме в такому вигляді він входить в більшість мінералів) немає достатньо розповсюджених аналогів. Майже у всіх мінералах бор зв'язаний з киснем, а група флуоровмісних сполук малочисельна. Елементарний бор в природі не зустрічається. Він входить в багато сполук і дуже поширений, особливо в невеликих концентраціях; у вигляді боросилікатів і боратів, а також у вигляді ізоморфної домішки в мінералах входить до складу багатьох вивержених і осадових порід. Бор присутній в нафтових і морських водах (в морській воді 4,6 мг/л), в водах соляних озер, гарячих джерел і грязьових вулканів. Борна кислота іноді зустрічається навесні у вулканічних водах.

Основні мінеральні форми бору:

• Боросилікат: датоліт CaBSiO₄OH, данбурит CaB₂Si₂O₈

  Кристали датоліту

  Кристал данбуриту з Мексики, висота 4,5 см

• Борати: бура Na₂B₄O₇ · 10H₂O, ашарит MgBO₂(OH), гідроборацит (Ca, Mg)B₆O₁₁ · 6H₂O, керніт Na₂B₄О₇·4Н₂О, сасолін В(ОН)₃·10H₂O, ініоїт Ca₂B₆O₁₁ · 13H₂O, каліборит KMg₂B₁₁O₁₉ · 9H₂O.

Кристали бури	Ашарит (сзайбеліїт) з Атирау, Казахстан, рідкісна кристалічна форма
Керніт	Сасолін (Сасоліт)
Гідроборацит	Ініоїт
Каліборит

Також розрізняють декілька типів родовищ бору:

• Родовища боратів в магнезіальних скарнах:
  • людвігітові і людвігіто-магнетитові руди;
  • котоітові руди в доломітових мармурах і кальцифірах;
  • ашаритові і ашарито-магнетитові руди.
• Родовища боросилікатів в вапнякових скарнах (датолітові і данбуритові руди);
• Родовища боросилікатів в грейзенах, вторинних кварцитах і гідротермальних жилах (турмалінові концентрації);
• Вулканогенно-осадові:
  • борні руди, відкладені з продуктів вулканічної діяльності;
  • перевідкладені боратові руди в озерних опадах;
  • погребенні осадові боратові руди.
• Галогено-осадові родовища:
  • родовища боратів в галогенних опадах;
  • родовища боратів в гіпсовій шапці над соляними куполами.

Улексит є одним із понад сотні мінералів-боратів, це волокнистий кристал, де окремі волокна можуть направляти світло, як оптичні волокна.

Проведення світла улекситом

ОДЕРЖАННЯ.

У промисловості з природних боратів сплавом з содою отримують буру. Або розкладанням природних мінералів бору гарячою водою чи сірчаною кислотою (в залежності від їх розчинності) отримують борну кислоту H₃BO₃, з якої потім зневодненням (прожаренням при 580 °C) отримують оксид B₂O₃:

Після цього буру або оксид бору методом металотермії відновлюють активними металами (магнієм або натрієм) до вільного бору:

ВІДЕО: Одержання бору з бури в три стадії
Na₂B₄O₇·10H₂O → H₃BO₃ → B₂O₃ → B

Переглянути відео

При цьому у вигляді коричневого порошку утворюється аморфний бор. Від домішок його очищують обробкою азотною або плавиковою кислотами.

Кристалічний бор високої чистоти можна отримати перекристалізацією, але в промисловості його отримують:

• електролізом розплавлених фтороборатів;
• відновленням трихлориду бору BCl₃ воднем при 1200 °C;
• термічним розкладанням парів триброміду бору BBr₃ на розжареному до 1500 °C танталовому або вольфрамовому дроті у присутності водню: 2BBr₃ + 3H₂ –→^W 2B + 6HBr
• піролізом бороводнів: B₂H₆ →^t 2B + 3H₂↑
  B₄H₁₀ →^t 4B + 5H₂↑

Якщо треба то ще додатково очищують методом зонного плавлення та/або перекристалізацією методом Чохральського.

Метод Чохральського.

Метод Чохральського — технологія вирощування монокристалів з тигля витягуванням із розплаву при повільному обертанні. Цей метод був запропонований у 1918 році польським вченим Яном Чохральським. Метод Чохральського набув неабиякого поширення завдяки простоті реалізації та задовільній якості монокристалів. Найбільшого поширення набуло вирощування кремнію як найдоступнішого матеріалу для напівпровідникової промисловості. Монокристали кремнію, вирощені даним методом знаходять застосування у двох сферах: сонячній енергетиці та виробництві напівпровідникових приладів. Також, методом Чохральського вирощують монокристали, необхідні для наукових цілей (наприклад, германату вісмуту — BiGeO, використовується як сцинтилятор у ядерній фізиці та фізиці високих енергій), та ювелірні камені.

Ян Чохральський
(1885–1953)

За деякими, неперевіреними відомостями, Чохральский відкрив свій знаменитий метод в 1916 році, коли випадково впустив свою ручку в тигель з розплавленим оловом. Виймаючи ручку з тигля, він виявив, що слідом за металевим її пером тягнеться тонка нитка твердого олова. Замінивши перо ручки мікроскопічним шматочком металу, Чохральский переконався, що утворена таким чином металева нитка має монокристалічну структуру. В експериментах, проведених Чохральским, були отримані монокристали розміром близько одного міліметра в діаметрі і до 150 см завдовжки.

Чохральский виклав суть свого відкриття у статті «Новий метод вимірювання ступеня кристалізації металів», опублікованій в німецькому журналі «Zeitschrift fur Physikalische Chemie» (1918).

Метод Чохральського є методом напрямленої кристалізації. Суть методу полягає у тому, що у розплав напівпровідникового матеріалу занурюють зародковий монокристал — затравку. Сплавляють, а по досягненні певної температури переохолодження розплаву, необхідної для початку кристалізації на міжфазній границі затравка–розплав, починають відносно повільно витягувати монокристал. При цьому відведення прихованої теплоти кристалізації, — енергії, яка звільняється при утворенні впорядкованих атомних зв'язків кристалічної структури — здійснюється через вирощену частину монокристала. Регулювання діаметра монокристала здійснюєтья, головним чином, зміною швидкості витягування монокристала і, меншою мірою, зміною температури розплаву. Для задоволення умов осьової симетрії теплових полів монокристала, розплаву та теплового вузла печі застосовують обертання монокристала та (або) тигля з розплавом навколо вертикальної осі.

Схема методу Чохральського

Схематичне зображення типової електропечі та теплового вузла для вирощування монокристалів методом Чохральського

Установка для витягування кристала методом Чохральського (1956)

Зазвичай у процесі вирощування монокристалу вирізняють такі стадії:

• вантаження та плавлення шихти;
• стабілізація розплаву;
• вирощування перетяжки;
• розрощування перетяжки до заданого діаметра;
• вирощування тіла монокристала;
• вирощування оберненого конуса;
• охолодження монокристала.

Тиглі, використовувані в методі Чохральського	Круглий затравочний кристал силіцію з фрагментом початку відтяжки	Кварцовий тигель, заповнений подрібненим кремнієм
Початкова стадія вирощування циліндричної частини монокристала кремнію в напрямку [100]	Вирощування монокристалів кремнію з розплаву методом Чохральського.	Вирощування монокристалів методом Чохральського. Витягування монокристалу з розплаву.
Кристал силіцію вирощують методом Чохральського. Raytheon, 1956.	Монокристал силіцію вирощений методом Чохральського	Тигель після вирощування кристалу

Вантаження контейнера (тигля) проводиться шматками матеріалу, розмір яких не перевищує декількох десятків міліметрів, щоб не допустити руйнування контейнера та розбризкування розплаву на етапі плавлення шихти.

Стабілізація розплаву проводиться з метою виділення з розплаву летких домішок (наприклад, силіцій(II) оксиду та для установлення необхідної температури поверхні розплаву. Стадія плавлення відбувається при температурі, яка значно перевищує температуру, необхідну для початку проведення власне процесу вирощування монокристала. Тривалість стадії стабілізації залежить від маси загрузки, поміщенної у контейнер, температури стадії плавлення (рівняння Арреніуса) та співвідношення площі контакту розплаву зі стінками контейнера до площі вільної поверхні розплаву. Технологічні параметри кожної стадії процесу є ноу-хау виробника.

Вирощування монокристалу починається з вирощування перетяжки — монокристалу, діаметр якого значно менший, ніж довжина. На стадії вирощування перетяжки дислокації, утворені тепловим ударом при зануренні затравки виводяться на поверхню (для найпоширенішого кристалографічного напряму вирощування — [100]). Саме затравка задає напрям вирощування монокристала.

При досягнені довжини перетяжки, яка відповідає умовам конкретного технологічного процесу, її починають розрощувати, знижуючи температуру поверхні розплаву та швидкість витягування.

Вирощування тіла монокристала є метою технологічного процесу. Саме з тіла монокристала вирізають пластинки для виробництва того чи іншого виду продукції.

Після вирощування тіла монокристала, з метою запобігання проникненню дислокацій у придатну частину монокристала при відриві його від розплаву вирощують зворотний конус, поступово зменшуючи діаметр монокристала до діаметра визначеного технологічним процесом.

Охолодження монокристала проводять в печі вирощування монокристала. При стрімкому охолодженні, внаслідок виникнення напруг кристалічної ґратки, у монокристалі виникають тріщини.

Алотропія та ФІЗИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ.

Надзвичайно тверда речовина (поступається тільки алмазу, карбон нітриду, бор нітриду (боразону), бор карбіду, бор-вуглець-кремнію, скандій-титан карбіду). Крихкий, має напівпровідникові властивості (широкозонний напівпровідник).

Бор існує в аморфному і кристалічному видах. Аморфний бор — порошок бурого кольору. Має більшу реакційну здатність, ніж кристалічний бор. Кристалічний бор — речовина чорного кольору.

Аморфний бор

Аморфний бор містить ікосаедри B₁₂, які випадково пов'язані один з одним без далекого порядку. Чистий аморфний бор можна отримати шляхом термічного розкладання диборану при температурах нижче 1000 °C. Або відпалом β-бору при 1000 °C.

Відомо більше 10 алотропних модифікацій бору (близько 16-и), які кристалізуються в ромбічній і тетрагональній сингоніях. Найбільш стійка модифікація — β-ромбічний бор — складається з ікосаедрів B₁₂, які утворюють шари, об'єднані в нескінченну структуру.

Кристалічний бор складається з чотирьох основних поліморфних форм: α, β, γ і Т. В той час як β форма найбільш стабільна, інші — метастабільні, швидкість перетворення дуже мала при кімнатній температурі, отже, всі ці форми можуть існувати за стандартних умов.

Кристалічний бор дуже твердий, діамагнітний матеріал з температурою плавлення 2080 °C.

Кристалічний бор

Коротка інформація про властивості поліморфних модифікацій бору:

Структура α-бору

α-Бор має комірки з дванадцяти атомів бору. Структура складається з ікосаедрів B₁₂, в котрих кожен атом бору має п'ять найближчих сусідів. Ізольовані ікосаедри B₁₂ не стабільні, тому α-бор не має молекулярної решітки, а ікосаедри в ній пов'язані міцними ковалентними зв'язками.

Ікосаедр B₁₂

α-Бор одержують:

Структура β-бору

β-Бор має субкомірки, що містять по 105-108 атомів, або об'єднані комірки по 320 атомів. Багато атомів утворюють ікосаедри B₁₂, але є і велика кількість неікосаедричних атомів.

β-Бор одержують з розплавленого бору.

Структура γ-бору. γ-Бор складається із кластерів B2 (жовті) і B12 (фіолетові). (Малюнок справа із Nature, 2009, DOI:10.1038/nature07736).

ВІДКРИТТЯ γ-БОРУ.

Існують також дві тетрагональні форми бору, Т-50 (або α-тетрагональний бор) і Т-192 (або β-тетрагональний бор) з 50 та 192 атомами в елементарній комірці, відповідно. У той час як Т-50 є сполукою (нітридом (B₅₀N₂) або карбідом (B₅₀C₂)), Т-192 є справжньою чистою модифікацією бору. Він був отриманй в 1960 році водневим відновленням BBr₃ на гарячому вольфрамовому (або ренієвому, або танталовому) дроті при температурі 1270-1550 °C (хімічне осадження з парової фази). Подальші дослідження підтвердили відсутність домішок у цій формі бору:

Структура T-бору
Кристалічна структура α-тетрагонального бору. Спочатку вважали, що його елементарна комірка містить B₅₀ (4В₁₂ + 2В), проте на даний час відомо, що насправді склад сполуки B₅₀C₂ або B₅₀N₂

Стиснення бору вище 160 ГПа призводить до утворення фази наразі невідомої структури. Ця структурна трансформація відбувається при тисках, при яких теорія передбачає відокремлення ікосаедрів.

ХІМІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ.

За багатьма фізичними та хімічними властивостями неметал бор нагадує силіцій.

Кристалічний бор стійкий до впливу киплячої плавикової і соляної кислоти. Коли дрібнодисперсний, він повільно реагує з гарячим концентрованим розчином гідроген пероксиду, гарячою концентрованою нітратною кислотою, гарячою сульфатною кислотою чи гарячою сумішю сульфатної і хроматної кислоти.

Швидкість окислення бору залежить від кристалічності, розмір часток, чистоти і температури.

Взаємодія з металами. При нагріванні метали реагують із бором утворюючи бориди. Наприклад, в результаті взаємодії кальцію і бору при 1000 °C утворюється кальцій гексаборид:

Кальцій гексаборид (CaB₆)

Взаємодія з неметалами. Бор достатньо інертний і при кімнатній температурі взаємодіє тільки з фтором:

ВІДЕО: Взаємодія бору з фтором

Переглянути відео

При нагріванні бор реагує з іншими галогенами з утворенням тригалогенідів. З бромом утворює бор трибромід:

ВІДЕО: Бор трибромід

Переглянути відео

Трихлорид на практиці, як правило, одержують з оксиду.

З плазмою азоту (при 5500 °C) утворює бор нітрид BN:

Аморфний бор нітрид (BN)

При нагріванні з червоним фосфором бор утворює фосфід BP:

При спіканні з вуглецем (графітом) бор утворює карбіди різного складу (B₄C, B₁₂C₃, B₁₃C₂):

Бор карбід

При нагріванні в атмосфері кисню або на повітрі бор згоряє з великим виділенням теплоти, утворюючи оксид B₂O₃:

ВІДЕО: Горіння аморфного бору в кисні

Переглянути відео

З воднем бор безпосередньо не взаємодіє, хоча відомо досить велика кількість бороводнів (боранів) різного складу, які одержують при обробці боридів лужних або лужноземельних металів кислотою:

Взаємодія з оксидами. При сильному нагріванні бор виявляє відновні властивості. Він здатний, наприклад, відновити кремній або фосфор з їх оксидів:

Дану властивість бору можна пояснити дуже високою міцністю хімічних зв'язків в бор оксиді B₂O₃.

При відсутності окисників бор стійкий до дії розчинів лугів. У гарячій нітратній, сульфатній кислотах і в царській горілці бор розчиняється з утворенням борної кислоти  H₃BO₃.

Іони Бору надають полум'ю зеленого забарвлення.

Іони Бору забарвлюють полум'я в зелений колір

ВИКОРИСТАННЯ.

Застосовують сполуки бору в металургії, медицині, ядерній фізиці, електроніці тощо. Бор знаходить застосування у вигляді добавки при отриманні корозійно стійких і жаростійких сплавів. Поверхневе насичення сталевих деталей бором підвищує їх механічні і антикорозійні властивості. Карбіди бору (В₄С і В₁₃С₂) володіють високою твердістю, це хороші абразивні матеріали. Раніше вони широко використовувались для виготовлення свердел, вживаних зубними лікарями (звідси назва бормашина). Карбід бору застосовується в компактному вигляді для виготовлення газодинамічних підшипників.

Бор (у вигляді волокон) є зміцнюючою речовиною багатьох композиційних матеріалів. Сам бор і його сполуки — нітрид BN та інші — використовуються як напівпровідникові матеріали і діелектрики, алмазоподібна модифікація нітриду бору (боразон) по твердості майже не поступається алмазу і застосовується як важливий абразивний і різцевий матеріал. Газоподібні BF використовують в лічильниках теплових нейтронів.

Сплав бору з магнієм (диборид магнію MgB₂) має, на даний момент, рекордно високу критичну температуру переходу в надпровідний стан серед надпровідників першого роду.

Бор (його нуклід ¹⁰В) характеризується високим ефективним перерізом захоплення теплових нейтронів (3·10^-25 м²). Важливо, що при цій ядерній реакції виникають тільки стабільні ядра. Тому чистий бор і, особливо, його сплави застосовують у вигляді матеріалів, що поглинають нейтрони, при виготовленні для ядерних реакторів регулюючих стрижнів, що уповільнюють або припиняють реакції ділення.

Бор є одним з компонентів неодимових магнітів (Nd₂Fe₁₄B), які є найбільш сильними постійними магнітами.

Окремо також варто вказати на те, що сплави бор-вуглець-кремній володіють надвисокою твердістю і здатні замінити будь-який шліфувальний матеріал (окрім карбон нітриду, алмазу, бор нітриду по мікротвердості) а за вартістю і ефективністю шліфування (економічною) перевершують всі відомі людству абразивні матеріали.

Біологічна роль та фізіологічна дія

Бор — важливий мікроелемент, необхідний для нормальної життєдіяльності рослин. Недостача бору зупиняє їх розвиток, викликає у культурних рослин різні хвороби. В основі цього лежать порушення окисних і енергетичних процесів у тканинах, зниження біосинтезу необхідних речовин. При дефіциті бору в ґрунті в сільському господарстві застосовують борні мікродобрива (борна кислота, бура та інші), що підвищують урожай, поліпшують якість продукції і запобігають виникненню ряду захворювань рослин. Роль бору в тваринному організмі не з'ясована. В м'язовій тканині людини міститься (0,33-1)·10^-4% бору, в кістковій тканині (1,1-3,3)·10^-4%, в крові — 0,13 мг/л. Щодня з їжею людина отримує 1-3 мг бору. Токсична доза — 4 г. Один з рідкісних типів дистрофії рогівки пов'язаний з геном, що кодує білок-транспортер, імовірно регулюючий внутрішньоклітинну концентрацію бору.

Бор, бор оксид, борна кислота, борати, і багато сполук борорганічних не токсичні для людини і тварин (токсичність приблизно як у кухонної солі). LD₅₀ (доза, при якій відбувається 50% смертності) для тварин становить близько 6 г на кг маси тіла. Речовини з ЛД₅₀ вище 2 г вважається нетоксичним. Мінімальна летальна доза для людини не встановлена.

Борна кислота є більш токсичною для комах, ніж для ссавців, і зазвичай використовується як інсектицид.

Борани (сполуки Бору з Гідрогеном) дуже отруйні. Як завжди, отруйна дія визначається не елементом, а структурою речовини.

ДІЯ СПОЛУК БОРУ НА РИБУ

Список використаних джерел

СПИСОК ДЖЕРЕЛ.